УНІВЕРСАЛЬНА ГАЗЕТА

Невизнаний Патріарх

Богдан Малина

"Я завтра можу замкнути очі, але мені важливо, щоб нарід мій жив. Батьківщина - це наш рідний край, наша мова, наша історія, наша віра, всі наші предки що продовж століть будували нашу історію. Навчіться тут, що все своє рідне треба любити, хоч би воно було бідне, і людьми призабуте чи навіть погорджуване. Любіть свій нарід, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте! Патріархат єдиний може нас урятувати як національну спільноту". Ці слова належать Йосифу Сліпому незадовго до його смерті 7 вересня 1984 року. Один з тих, від кого безпосередньо залежало визнання українського патріархату, і який пообіцяв це зробити і не виконав своєї обіцянки дотепер, негайно відклавши свою заплановану поїздку, особисто полетів у цей день гелікоптером з Ватикану до катедри св. Софії віддати останню шану великому патріотові своєї країни, мученику та ісповідникові за віру. Обіцянка папи Івана Павла II визнати український патріархат за умови своєї матірньої території, на тодішній час звучала цілком правдиво - Україна повністю належала до Московської церкви і в цих умовах перенесення там осідку УГКЦ належало до фантастики. Москва присвоїла собі навіть хрещення України і святкування 1000-ліття в Києві було більше танцюванням під чужу дудку, ніж відзначенням великої історичної події, після якої з Київській Руси почалася нова доба. Ніхто тоді навіть не сподівався, що незабаром інша важлива дата, двохтисячоліття християнства, застане Україну вже незалежною державою. Давати в цих умовах такі обіцянки довголітньому в'язневі совітських концтаборів було легко.

Та ось, минуло вже кілька літ від повернення у вільну Україну проводу Української Греко-Католицької Церкви, а до патріархату зараз є набагато далі, ніж було 16 років тому по смерті її найбільшого Проводиря. Заяложене бідкання про "наших воріженьків", котрі постійно заважають у чомусь українцям, не сходить з порядку денного і в церковних колах. Звичайно, ті "воріженьки", тобто другі народи, завжди насамперед дбатимуть за свої власні інтереси, а не України, що є цілком природньо. Та й з якої це причини, скажімо, папа римський, обійнявшись з царгородсьмим патріархом і ще для гарантії запросивши до гурту і московського колеґу, мали б припрошувати українців зробити собі незалежну церковну організацію? Якщо вони й самі не можуть знайти порозуміння між собою вже сотнями літ. Доводити визнання перед світом своєї церкви і її права, є завданням виключно керівників УГКЦ. Тільки саме вони, найбільше спричинюються до того, що їхню церкву відверто погорджують щораз більше, як на Сході так і на Заході. Де там тепер говорити за патріархат, коли на рідній землі, замість відновлення старовинної Києво-Галицької Митрополії, створено Екзархат, що як правило, робиться на чужих територіях, де живуть вірні даної церкви. Виходить, що поза Галичиною українці - вірні УГКЦ - вже живуть у діаспорі, а її власна територія обмежується берегами львівської Полтви.

Намагання створити свій патріархат не є чимось новим. Саме грецьке слово патрос, означає "батько", в даному випадку - батько церкви, і ним для вирізнення з поміж інших єпископів, називали когось одного, вибраного за їхньою згодою посеред них.. Такий єпископ-патріарх мав право сам скликати собори і наставляти єпископів, вирішував всі справи своєї церкви. Вже від часів Володимира Великого київський Митрополит мав патріарші права, скликав синоди і призначав єпископів, а залежність від царгородського патріарха була лише номінальна. Перший Собор Української Церкви в 1051 року в Києві за князя Ярослава Мудрого вибрав без згоди патріарха Візантії київським митрополитом монаха Іларіона, першого митрополита-українця. Нікому від того корона з голови не впала, а ми досі подаємо це за приклад і тішимося тим, що тодішнім українським духовним вистарчило глузду вибрати свого хлопа. А могли б і не вибрати… як би пішла відтоді наша церковна історія, можна тільки здогадуватись. За самий офіційний титул українського патріарха підносили голоси за митрополитів Йосифа Рутського і Петра Могили, за часів Польші і Австрії, навіть в Америці від 1892 року аж дотепер. В 1920 році проголошено Патріархат у Конституції Української Народної Республіки, як державний закон. Жодного патріархату зі своєї волі не творили ні Константинопіль ні Рим, але їх признавали на вселенських Соборах, як було з патріархами антіохійським, олександрійським, царгородським, єрусалимським та іншими. І як правило, кожного разу ініціатором завжди була одна людина.

Глава УГКЦ і колишній ректор богословської академії Йосиф Сліпий, звільнений з сибірської тюрми за особистим клопотанням папи Йоана XXIII, приїхав до Риму в 1963 році відразу після свого звільнення з вісімнадцятирічного ув'язнення. Народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість. Студії закінчував в Інсбруку в Австрії, де і отримав докторат з богослов'я . Був висвячений 30 вересня 1917, і став Митрополитом в 1944 році по смерті Шептицького. Та недовго прийшлося після того бути на волі - вже в 1945 році, Сліпого заарештовують, і відтоді України він більше не бачив. Аж через сорок сім років тіло Йосифа Сліпого перевезуть до собору св. Юра у Львові, де він так намагався повернутися ще за життя. Навіть діставши звільнення, після майже двох десятків літ неволі, він настоював заїхати хоч на день до Львова, останній раз перед своїм вигнанням на чужину. Діставши відмову, Сліпий категорично не погоджується виїхати з Москви, поки не побачить своєї родини. Насправді, розуміючи, що з його виїздом за кордон СССР, нелегальна УГКЦ може зостатися без єпископату, він хотів залишити своїх заступників.

Під виглядом родича, попрощатися приїздить з України Всеволод Величковський, якого Йосиф Сліпий, таємно від московських аґентів і з загрозою знову потрапити за ґрати, висвячує на єпископа у готельному номері. Пізніше, в Римі, але таємно вже від папської курії, він висвятить ще трьох єпископів, серед них - Любомира Ґузара та Івана Хому. Однією з причин цього буде, що Рим мав застереження щодо повноправного свячення Величковського і на ватиканську вимогу, щоб їх доповнити, Величковський придумує виїхати на візит до сестри в Югославію, куди підпільно, для досвячення, приїздять владики з Канади. Та після повернення в Україну, Величковського відразу арештовуюють. Не довіряючи більше політиці апостольської столиці, яка пробує загравати з режимом, що знищив його Церкву і веде з ним переговори поза його за спиною, Йосиф Сліпий рішуче береться за досягнення звання патріархату.

На відміну від свого попередника з графської родини митрополита Андрія Шептицького, який ще з молодих літ добре знаючи бюрократичний Ватикан, досягав завжди свого вишуканими зворотами в епістолярному жанрі, селянський син Йосиф Сліпий валив просто з мосту. Відбувши стільки років в ув'язненню, він наголошував, що не має часу на довгі непотрібні теревені, а хоче якнайшвидше надолужити втрачене у в'язниці. Його голос, зі своєрідною модуляцією і різними наголосами в словах, був добре відомий у ватиканських коридорах. Папська адміністрація, яка знали про переслідування християн вже лише з середньовічних рукописів, із здивуванням та шанобою дивилась на живого ісповідника віри, що з честю вистояв проти пекельного режиму разом із мільйонами своїх вірних. Цей живий свідок, котрий перенісши каторгу зі своїм знедоленим народом, не переставав від його імені відкривати очі Заходові на звірства, що продовжують чинитися під боком християнської Європи.

І він дійсно не гаяв часу. Відразу на другому Вселенському Ватиканському соборі 11 жовтня 1963 року, в присутності двох з половиною тисяч учасників зі всього світу, Йосиф Сліпий поставив питання про піднесення Української греко-католицької церкви до Патріаршої гідності. Його щира промова схвалена всіма зворушеними присутніми, стала початком нового відліку в УГКЦ. Собор позитивно віднісся до цього, і за старою традицією, був повноправним органом, який дав свою згоду одноголосним схваленням. Незнаючи, як вийти з непередбаченого положення, папа вишукує спеціально для кардинала Йосифа старовинний титул Верховного Архиєпископа, що відносится до першого Вселенського собору (кан. 7), яким найперше іменувались патріархи, а також кипрський митрополит, після того як Ефеський собор (431 р.) признав кипрській церкві автокефалію. В принципі, титули "верховний архиєпископ" і "патріарх" мали майже однакові права і є рівними між собою, та слово "патріарх" стало в сучасній канонічній термінології класичною назвою первоієрарха помісної незалежної церкви.

Але проводячи на чолі з кардиналом Казаролі, так звану ост-політику, на Соборі були присутні запрошені гості-представники Московської церкви - протоєреї-професори Лєнінґрадскої Богословскої Академії В. Боровой, Л. Воронов, оо. Я. Ілліч і Н. Анфіноґєнєв, які немаючи права голосу, після цього буквально вискакували зі своїх ряс, безкомпромісно протестуючи проти такого рішення. Інші справи Собору їх зовсім необходили… Побачивши реакцію Москви, папська курія зачала помалу вбивати клини в єдність української церковної верхівки, користаючи річною невідомою хворобою прикутого до ліжка Сліпого, на яку він загадково захворів після московського харчування напередодні свого від'їзду до Риму. Маючи in pectore (ще заочно, в тюрмі) звання кардинала, він отримує його знову, вже офіційно, ще раз в січні 1965 року, як загроза його життю вже минула, щоб хоч якось відволікти його від намагань патріархату. Та Йосиф Сліпий є невгамовний. Купивши землю на території Риму, будує там собор св. Софії, який стає головним духовним українським осідком поза Батькіщиною. Засновує український університет св. Климентія, осідок монахів студитів - Студіон - в літній резиденції пап Кастенґандольфо. Відкуповує назад старовинну церкву Сергія і Вахка, яку перед тим за безцінь продали монахи-василіани і яка належала з давніх часів до української Митрополії. Для розбудови парохій об'їздить всі місця де замешкують українці - Канаду, США, Південну Америку, Австралію, Європу.

В 1969 році 19 з 21 тодішніх єпископів, підтримувані священиками і мирянами з розселення, звернулись до папи офіційним проханням про присвоєння УГКЦ українського патріархату та надання титулу патріарха Й. Сліпому. Папа Павло VI, промаринувавши прохання до 1971 року, врешті відмовив. Приватний лист-відповідь кардиналові Сліпому на 15 сторінках поза папські палати не вийшов, залишається досі таємницею щодо свого змісту і за ватиканськими неписаними законами про нерозголошування важливих документів протягом 50 років, зберігатиметься в недоступному архіві принаймі ще добрих два десятки літ. Навіть довголітній довірений секретар Сліпого не мав змоги бути присутнім при прочитанні йому цієї відповіді. Усним, основним стрижнем відмови, була стара байка про відсутність території.

Протягом християнської історії, всі національні церкви діставали для себе томос, поставивши всіх на соборі перед фактом - ми вже патріархат, і хоч-не хоч, мусите нас визнати. Побачивши постійне затягування римської курії з апробацією титулу, 1973 року під час Літургії в соборі св. Петра у сослуженні папи Павла VI та різних єпископів, енергійний о. Гриньох, колишній капелан ОУН-УПА, самостійно, нікому не кажучи наперед, спеціально грецькою мовою щоб його зрозуміли і інші владики-неукраїнці, вперше пом'янув Сліпого, як Патріарха Йосифа. Заскочений зненацька почутою в такій атмосфері фразою, за своє життя звиклий до всього Сліпий спочатку зблід, на хвилину запала тиша серед єпископів, але хтось продовжив Службу Божу далі. Відтоді у єктеніях, на українських Богослуженнях по світі, почали згадувати Патріарха, а він сам, почав ставити це слово біля свого імені. Беручи до уваги, що Собор 1963 року одноголосно одобрив визнання патріархату українській церкві, папа немав нічого більше до вибору, як надалі тихо миритися з такою назвою, не зачіпаючи на майбутнє вголос цієї теми.

Ситуація знову виплила наверх, як наступним апостольським намісником стає Іван Павло I. Колишній добрий товариш Йосифа Сліпого по студіях, він без вагань обіцяє виконати прохання Патріарха, коли той відразу подає свіжоспеченому папі всі небхідні папери для офіційного визнання. Та Павла I отруюють заледве місяць після обрання і УГКЦ тратить свій найреальніший шанс. На вакантне місце після найкоротшого терміном "христового заступника на землі", приходить теперішній перший слов'янський папа Кароль Войтило. Невтомний Сліпий знову несе всі папери. Іван Павло II тепло приймає його, але з вибачливим виглядом черговий раз вживає стару відмовку - які проблеми, ось лише б рідну територію вам мати… що з це за патріархат без своєго місця осідку.... Та проти титулу напроти його імені немає нічого проти. Точніше, вже нічого не може подіяти.

Ці зрозумілі постійні вивертаси можна було б легко подолати, навалившись, так би мовити, миром, та біда, що в самому українському церковному середовищі в останні чотири роки життя Сліпого, вже надобре небуло порозуміння. Зі смертю 92-річного Йосифа Сліпого, всі намагання зійшли нанівець, дякуючи самим українським єпископам. Серед трьох можливих кандидатів, главою УГКЦ було назначено нічим не виразного і лояльного до Риму Мирослава Любачівського. Відшукали його десь в Філадельфії поміж сестрами-монахинями. До сих пір з певністю не відомо, хто ж були два інші кандидати, але Любачівський погодився на вимогу брата-слов'янина Войтила не вживати титулу "патріарх". Новий Архиєпископ охолодив запал свого попередника поміж тих, хто ще пробував щось робити. Ніяких інших визначних рухів, ні в Америці, ні в Ватикані, ні в Україні, теперішній Пастир так і не зробив. Добровільно позбувшись контроверсійного титулу, який вже закріпився за главою УГКЦ, він помалу оточив себе подібними прихильниками, які сповідували тактику не зачіпатися з Римом на цьому тлі.

Тріумфальне повернення глави УГКЦ Любачівського на Батьківщину, що подарувала йому історія і для якого трудився все своє життя покійний Йосиф Сліпий, застало його, радше, непідготованим до такої події. Коли нарешті УГКЦ вийшла в Україні з підпілля, вже майже не залишилося твердих вихованців старої довоєнної пори, котрих замучили в сталінських таборах. Для одного з них, висвяченого ще єпископом Величковським, тепер вже покійного владики Володимира Стернюка, теж довголітнього в'язня, який постійно перебував зі своїми вірними у всіх незгодах катакомбного життя і фактично очолював відродження УГКЦ, була видумана дивовижна посада Містоблюстителя Верховного Архиєпископа, яка автоматично втратила свою чинність з поверненням самого Архиєпископа.

Любачівський привізши зі собою оточення виховане по західно-католицьких мірках, відсторонився від послідовників покійного Патріарха, включно із Стернюком, незважаючи на його популярність і небачену підтримку серед вірних. Невидима війна між "римлянинами" і "катакомбниками" старого гарту відсунула останніх на марґінес, виносячи на гребінь чимало нових проблем. За роки керування Любачівського, призначені Ватиканом єпископи із західної української діаспори, народжені чи виховані поза межами України, люди з цілком іншим світоглядом, взагалі не зобов'язані до виконування рішень Синоду УГКЦ, хоча мають на ньому право голосу, і часто рішення за які голосують у своїй більшості є не на користь церкви в Україні. До всього додалося і помилкове масове висвячення нових душпастирів, яких катастрофічно невистарчало на відновлені парафії. Більшість нових священнослужителів, вибраних на скору руку, не виявились навіть готовими до звичайних обов'язків. Знаменитих сорок років бродіння мойсейового народу по пустелі для формування у нього національної свідомості, явно замало теперішнім духовним, щоб видати з себе яскравих особистостей, готових продовжити справу невизнаного Патріарха. Крім того, пролатинські отці Василіани, найбільш впливовий і фінансово сильний український монастирський чин, абсолютно відверто відкидали ідею Патріархату.

Синод єпископів УГКЦ, що відбувся рік тому саме у 15 річницю смерті Сліпого, ні в постановах, ні в зверненні навіть не згадує імені Патріарха Йосифа. Разом з тим, на довершення всього, виходить і парадоксальна ситуація якій нема аналогу - на майже всіх Богослуженнях далі поминають за теперішнього (другого) Патріарха УГКЦ, який добровільно сам не підписується цим іменем, більше того, особисто колись, зрікся цього титулу раз і назавжди... Церковний провід вчергове потрапив у кризу, не в змозі дійти поміж собою згоди. Добре знаючи свій клир, покійний Патріарх Сліпий ще за життя звертався до нього - " Без сумніву іншими шляхами пішла б наша історія, якщо б понад триста років тому дійшло до єдности між Греко-Католицькою і Православною Церквами в одному Патріархаті. Вона заощадила б українському народові великих жертв та й захоронила б його перед віковим поневоленням. Позбудьтеся своєї вікової недуги сварів і чварів, поділів на групи і заґумінки, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх й нині у наших національних і церковних провідних кругах. Будьте моїми послідовниками! Бережіть спадщину, яку я одержав від моїх світлих попередників. Бережіть її. Не віддайте її в руки лукавих людей! Не сплямте її чужиною! Перенесіть її ненарушеною у вільну нашу Україну..."

  Додати до цих слів більше вже нема що.